ВСУ зробив висновок щодо визнання договору недійсним

 На підтвердження вимог про визнання договору недійсним особа повинна довести неправильне сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення. Про це йде мова у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року №6-93цс16, текст якої публікує "Закон і Бізнес".

Іменем України

Постанова

16 березня 2016 року м.Київ №6-93цс16

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого — Романюка Я.М.,

суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 7 до Особи 8 про визнання договору недійсним та повернення сторін договору до первісного стану за заявою Особи 7 про перегляд рішення Залізничного районного суду м.Львова від 11.07.2014 та ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.05.2015, ВСТАНОВИЛА:

У жовтні 2012 року Особа 7 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 9.09.96 його тітка Особа 9 заповіла своїм племінникам — Особі 7 таОсобі 10 належну їй на праві власності квартиру за Адресою 1.

На підставі договору дарування від 7.02.2011 Особа 9 подарувала спірну квартиру Особі 8.

9.11.2011 Особа 9 заповіла усе майно та майнові права, що будуть їй належати на момент смерті, на користь Особи 7.

Позивач уважав, що договір дарування слід визнати недійсним, оскільки він не відповідав внутрішній волі Особи 9, так як остання мала намір укласти договір довічного утримання, однак відповідач не надав Особі 9 жодної допомоги, на телефонні дзвінки не відповідав, з приводу чого Особа 9 зверталася із заявою до правоохоронних органів.

Враховуючи вищезазначене, просив визнати недійсним договір дарування квартири від 7.02.2011, укладений між Особою 9 та Особою 8, скасувати реєстрацію права власності на квартиру за Адресою 1 за Особою 8.

Рішенням Залізничного районного суду м.Львова від 11.07.2014 у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 17.11.2014 рішення Залізничного районного суду м.Львова від 11.07.2014 скасовано, позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири за Адресою 1, укладений між Особою 9 та Особою 8, посвідчений 7.02.2011 державним нотаріусом другої Львівської державної нотаріальної контори Щебивовк О.О. за реєстровим №1-200. Скасовано реєстрацію права власності на квартиру за Адресою 1 за Особою 8, номер у реєстрі прав власності на нерухоме майно 32468170, проведену на підставі спірного договору дарування квартири.

Ухвалою ВСС від 13.05.2015 касаційну скаргу Особи 8 задоволено, рішення Апеляційного суду Львівської області від 17.11.2014 скасовано, рішення Залізничного районного суду від 11.07.2014 залишено в силі.

У поданій до Верховного Суду заяві Особа 7 просить скасувати рішення судів першої та касаційної інстанцій, а рішення апеляційного суду залишити в силі, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме стст.203, 229, 717 ЦК.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Особи 7 Особу 12 на підтримання заяви, а також представника Особи 8 Особу 13 на її заперечення, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

На підставі ст.360⁴ ЦПК Верховний Суд скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судами встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності від 15.04.94 №* Особі 9 на праві власності належала квартира за Адресою 1.

9.09.1996 Особа 9 заповіла належну їй на праві власності квартиру за Адресою 1 Особі 8 та Особі 10 у рівних частинах кожному.

7.02.2011 між Особою 9 та Особою 8 укладений договір дарування, згідно з умовами якого Особа 9 подарувала Особі 8 квартиру за Адресою 1. Договір посвідчений державним нотаріусом другої Львівської державної нотаріальної контори Щебивовк О.О. та зареєстрований у реєстрі за №1-200.

Державна реєстрація права власності Особи 8 на вказану квартиру проведена 22.02.2011 за реєстраційним №32468170.

9.11.2011 Особа 9 заповіла усе майно та майнові права, що будуть їй належати на момент смерті, на користь Особи 7.

Особа 9 померла Інформація 1.

Відмовляючи у задоволенні позову Особи 7 суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що з досліджених і оцінених судом показань свідків не вбачається, що померла Особа 9, укладаючи 7.02.2011 договір дарування, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, у зв’язку з чим прийшов до переконання, що на момент укладення вказаного договору усі його істотні умови було передбачено, з’ясовано та перевірено вільну волю дарувальника, яка погодилася зі всіма істотними умовами договору, укладений договір дарування квартири був добровільно підписаний сторонами, що свідчить про їхнє вільне волевиявлення на укладення договору дарування, їм було роз’яснено усі наслідки підписання такого договору.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що з показів свідків вбачається, що після укладення оспорюваного договору Особа 9 продовжувала проживати у спірній квартирі до своєї смерті, передача квартири фактично не відбулася, що підтверджує реальні наміри Особи 9 на укладення договору довічного утримання, а не договору дарування. Окрім того, спірна квартира була єдиним житлом Особи 9, яка в силу свого похилого віку та за станом здоров’я потребувала стороннього догляду та матеріальної допомоги. Також суд першої інстанції не надав належної оцінки позовній заяві Особи 9 до Особи 8 про визнання недійсним договору дарування від 7.02.2011, яка за життя подавалась нею до Залізничного районного суду м.Львова, у якій просила визнати недійсним договір з підстав, передбачених ст.229 ЦК. Окрім того, не надано оцінки матеріалам про відмову в порушенні кримінальної справи за заявою Особи 9 з приводу вчинення Особою 8шахрайських дій з метою заволодіння її квартирою.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що правильним є висновок про відсутність у справі належних і допустимих доказів на підтвердження існування при укладенні оспорюваного договору дарування помилки, а саме неправильного сприйняття Особою 9 фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

Проте в наданій для порівняння ухвалі ВСС від 28.10.2015 суд касаційної інстанції виходив із того, що суд апеляційної інстанції не звернув належним чином уваги на те, що Особа 4 як особа похилого віку, яка за станом здоров’я потребувала стороннього догляду та матеріальної допомоги, погоджувалась на передачу будинку у власність Особи 2 лише за умови отримання довічного догляду та утримання, тобто вважала, що по суті укладає договір довічного утримання.

У наданій для порівняння постанові від 21.10.2015 ВС керувався тим, що суд касаційної інстанції не встановив обставини щодо наявності чи відсутності в позивача спірної квартири як єдиного житла та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування, що могло свідчити про помилку та неправильне сприйняття позивачем фактичних обставин правочину.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах ч.4стст.203, 229, 717 ЦК.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить з такого.

Згідно із ч.3 ст.203 ЦК волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч.1 ст.229 ЦК).

Пленум ВС в п.19 постанови «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 6.11.2009 №9 роз’яснив, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного  його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст.717 ЦК за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту стст.203, 717 ЦК договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку — неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров’я та потреба у зв’язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки — неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз’яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров’я та потреба у зв’язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми ч.1 ст.229 та стст.203 і 717 ЦК у сукупності вважаються правильно застосованими.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що після укладення оспорюваного договору дарування Особа 9 продовжувала проживати у спірній квартирі до своєї смерті; передача квартири фактично не відбулася; в силу свого похилого віку та за станом здоров’я остання потребувала стороннього догляду та матеріальної допомоги; Особа 9 зверталася до суду з позовною заявою про визнання спірного договору дарування недійсним в силу ст.229 ЦК; у матеріалах справи наявна відмова у порушенні кримінальної справи за заявою Особи 9 з приводу вчинення Особою 8шахрайських дій з метою заволодіння її квартирою, у яких заявниця стверджувала про те, що вона не розуміла, що вчиняє договір дарування, а не договір довічного утримання.

Статтею 335 ЦПК встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, а саме передбачено, що суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, касаційний суд виходив із відсутності у справі належних і допустимих доказів на підтвердження існування при укладенні оспорюваного договору дарування помилки, всупереч встановлених апеляційним судом фактичних обставин та оцінених доказів, що свідчить про порушення меж розгляду справи судом касаційної інстанції, передбачених ст.335 ЦПК.

Відтак рішення судів касаційної та першої інстанцій слід скасувати, а рішення апеляційного суду залишити в силі, як помилково скасоване.

Керуючись пп.1, 4 ч.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.360³, пп.«б» п.2 ч.2 ст.360⁴ ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву Особи 7 задовольнити.

Ухвалу ВСС від 13.05.2015, рішення Залізничного районного суду м.Львова від 11.07.2014 скасувати, а рішення Апеляційного суду Львівської області від 17.11.2014 залишити в силі.

Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.

Джерело: Закон і Бізнес http://zib.com.ua/ua/124118-vsu_zrobiv_visnovok_schodo_viznannya_dogovoru_nediysnim.html